ВАСИЛЬ ПАСТУШИНА


Двадцятилітній поет і прозаїк Барського краю. Батько Микола Васидьович та мати Валентина Василівна Пастушини виховали гідного сина української землі.Бабуся Ніна Яківна Чернецька повела ще малого Василька у світ народної казки,легенди про острів на річці Рів,переказів про героїчних пращурів, які боронили рідну землю від чужинців на Кучманському шляху.
У шкільні роки в ЗОШ №1 м.Бар Василь робить перші літературні прби пера і досягає широкого визнання. Глибокий вплив на світогляд юнака здійснив заслужений вчитель України(українська мова і література)Б.М.Нетупський.
У 2004 році на Всеукраїнському фестивалі дітей та юнацтва "Шевченко в моєму серці" у літературному конкурсі нагороджений Дипломом II ступення від Наукового товариства "Просвіта" ім.Т.Г.Шевченка,в 2005 році - Диплом за І місце у Всеукраїнському літературному конкурсі"Моє слово про Шевченка" від Всеукраїнського жіночого товариства імені Олени Теліги, у 2006 - Диплом міжнародної (українсько - німецької)премії Олеся Гончара та Диплом ІІІ ступення Всеукраїнського конкурсу-захисту науково-дослідницьких робіт учнів-членів Малої академії наук С.М.Ніколаєнка.Пастушина пробує себе в акторському амплуа - бере участь у роботі шкільного Літературного театру.
Окрім філологічної зацікавленості, В.Пастушина стає щей призером обласних олімпіад з економіки. Тепер молодий літератор навчається на факультеті журналістики Вінницького Державного університету ім.Михайла Коцюбинського.
Ще учнем Василь Пастушина видав збірку прози і віршів "Дівчино,дівчино,де твої крильця?.."(2006р.),а в 2008 році-"Паперова зозуля ...Як Вас звуть,панянко".

Так важко


Так важко-важко стеле с ніг,

Ну хто сказав що він є чудотворним?

Не творить чудо,а летить до ніг,

А сніг мені чомусь здається… чорним!!!

Узимку йшли крізь білий сніг з тобою,

А навкруги весна цвіла.

Ну хай цей сніг є тільки-но водою,

Для мене ця вода найкращою була.

Так важко-важко стеле сніг,

Хтось зафарбовує його тим чорним.

Він спогади навіює мені,

Які все роблять настрій мій мажорним.

І я вже заперечую: о, ні!

Цей сніг був, є і буде чудотворним!!!

* * *

Я знаю,будуть інші,

Будуть прекрасні,будуть ніжні,

Будуть кохані,надзвичайні,

Але така вона – остання.

«І більше першої не буде»-

Не раз вже чую, кажуть люди.

Тож посміхнись мені ще раз

І подаруй ще кілька фраз.

Побудь зі мною ще хоч трохи,

І вже так боляче… до сміху…

Повітря мало вже для двох…

Ні-ні! Не снись! Не смійся! Все – бувай!

Примарних мрій не подавай!

Дай я тебе забуду…

Дай я тебе забуду!

«Не зможеш,- знову кажуть люди,-

Її ніколи не забудеш,

Бо більше першої не буде!!!»

* * *

Жорстокі ігри кокаїну й морфію –

І темний вечір знову бавиться у день.

Малі вужі великому Георгію,

Високі подвиги найнижчим із пісень.

Ми часто бавимось в катарсис,

Придумуєм кохання, вечір і жахи.

Нехай всі думають, що ми далеко з Марсу,

Що ми малесенькі, але живі боги.

Ми тихо й втомлено, та станемось удвох,

Тролейбуси не розведуть нас кров’ю.

Жорстокі ігри пророкують крок

У ту безвихідь, що назвуть Любов’ю.

* * *

Коли солоні теплі очі

стрибають в пагорби ночей,

А божевільні крики «Хочу!»

змивають темряву з плечей,

Вкриваємось руками, начебто

віднайденими ковдрами,

Тікаєм від своїх суглобів,

що скриплять багатьма мовами.

* * *

Іди до мене – розізли годинник

І час потертий трохи поламай.

Ти не дивись, що не ожив трамвай,

Хіба важливо, хто й навіщо виник?

Ти знаєш, він народжений із ребер

Залізних і холодних, ніби лід.

Ти не дивись, що реготав сусід,

Хіба важливо, що не вірять в тебе?

Іди сюди, ходи в мої долоні

І можеш навіть весь забрати час.

Ти не дивись, що косяться на нас,

Хіба важливо, що ми не в полоні?

Нехай мовчать Каландри непрожитим

І диким страхом, страх переламай.

Ти не дивися, що ожив трамвай,

Хіба важливо, що уже не вийдем?




Немає коментарів:

Опублікувати коментар