ОЛЕКСАНДР СТУСЕНКО

Народився 28 листопада 1981 року у місті Бар,навчався в міській ЗОШ №1. Закінчив літературне відділення Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка. Аспірант кафедри теорії літератури та компаративістики КНУ.

Член Національної спілки письменників України з 2001 року. Автор збірки гумору та літературних пародій «Перший зуб » (2003), поезій «Бунт праху» (2007), новел «Голоси із ночі» (2008). Дипломант трьох Всеукраїнських конкурсів юнацької літературної творчості:«Слово многоцінне» (Київ,1996 р.), «Наша земля - Україна» (АР Крим, «Артек», 1997), «О мово моя, душа голосна України» (Київ, 1998р.). Лауреат літературної премії Спілки письменників України «Благосвіт» (2003р.), лауреат видавництва «Смолоскип» (2007р.) – ІІ премія у номінації «Проза» за збірку новел «Голоси із ночі».


Невимовне

Ну, як сказать,що я всіх вас люблю?
І що, буває,зимними ночами
Я просто знемагаю від жалю,
Прощаючись із рідними краями?
І моє серце схоже на тюрму,
З якої линуть погуки тривожні.
Я чуюсь переповненим тому,
Що досі шкрябав віршики порожні.
В які краї ( чи, може ,кураї )
Зайду я по своїй життєвій трасі?
І хто сліди шукатиме мої
У прасі віку й віковому прасі?


Мажор
Не лаймо, люди, долі злої,
Бо це також одна з облуд.
Є Бог - то будуть і герої,
Прийдуть герої - буде суд!
Нас бичували нагаями,
Нам готували сотні ям.
Тай ми й самі ішли до ями
Й співали славу нагаям!
А нині впали на коліна,
І знову храмом став наш хлів.
Є ми - то буде й Україна:
Для українців і хохлів!

* * *
Я живу сьогодні як поет,
Я забувся бути графоманом.
Хай сьогодні давиться естет
Не моїм віршованим романом.
Я не знаю, що таке папір.
Вже від писанини відпочину!
Десь під вечір вилізу надвір,
Розкуркулю друзів на чарчину.
Викинувши всі свої ручки,
Я дійду до ручки у пивниці.
Хай мені горланять пісеньки
П’яні в дим дівчата білоциці.
Я – шампанське. Бах! – і всі в мені.
Тобто – в піні, котра так спонтанно
З горлечка мого білофонтанно
Вирвалась, розлившись по стіні.
Зараз почорнію, наче кокс,
Потім буду лазити на пузі,
Бо ж мені влаштують мордобокс
Підігріті пивом чаркодрузі.
Врешті я – хай вибачить естет –
Рилом до салату приліплюся...
Я живу сьогодні як поет.
Завтра власним віршем похмелюся.

ВАСИЛЬ ПАСТУШИНА


Двадцятилітній поет і прозаїк Барського краю. Батько Микола Васидьович та мати Валентина Василівна Пастушини виховали гідного сина української землі.Бабуся Ніна Яківна Чернецька повела ще малого Василька у світ народної казки,легенди про острів на річці Рів,переказів про героїчних пращурів, які боронили рідну землю від чужинців на Кучманському шляху.
У шкільні роки в ЗОШ №1 м.Бар Василь робить перші літературні прби пера і досягає широкого визнання. Глибокий вплив на світогляд юнака здійснив заслужений вчитель України(українська мова і література)Б.М.Нетупський.
У 2004 році на Всеукраїнському фестивалі дітей та юнацтва "Шевченко в моєму серці" у літературному конкурсі нагороджений Дипломом II ступення від Наукового товариства "Просвіта" ім.Т.Г.Шевченка,в 2005 році - Диплом за І місце у Всеукраїнському літературному конкурсі"Моє слово про Шевченка" від Всеукраїнського жіночого товариства імені Олени Теліги, у 2006 - Диплом міжнародної (українсько - німецької)премії Олеся Гончара та Диплом ІІІ ступення Всеукраїнського конкурсу-захисту науково-дослідницьких робіт учнів-членів Малої академії наук С.М.Ніколаєнка.Пастушина пробує себе в акторському амплуа - бере участь у роботі шкільного Літературного театру.
Окрім філологічної зацікавленості, В.Пастушина стає щей призером обласних олімпіад з економіки. Тепер молодий літератор навчається на факультеті журналістики Вінницького Державного університету ім.Михайла Коцюбинського.
Ще учнем Василь Пастушина видав збірку прози і віршів "Дівчино,дівчино,де твої крильця?.."(2006р.),а в 2008 році-"Паперова зозуля ...Як Вас звуть,панянко".

Так важко


Так важко-важко стеле с ніг,

Ну хто сказав що він є чудотворним?

Не творить чудо,а летить до ніг,

А сніг мені чомусь здається… чорним!!!

Узимку йшли крізь білий сніг з тобою,

А навкруги весна цвіла.

Ну хай цей сніг є тільки-но водою,

Для мене ця вода найкращою була.

Так важко-важко стеле сніг,

Хтось зафарбовує його тим чорним.

Він спогади навіює мені,

Які все роблять настрій мій мажорним.

І я вже заперечую: о, ні!

Цей сніг був, є і буде чудотворним!!!

* * *

Я знаю,будуть інші,

Будуть прекрасні,будуть ніжні,

Будуть кохані,надзвичайні,

Але така вона – остання.

«І більше першої не буде»-

Не раз вже чую, кажуть люди.

Тож посміхнись мені ще раз

І подаруй ще кілька фраз.

Побудь зі мною ще хоч трохи,

І вже так боляче… до сміху…

Повітря мало вже для двох…

Ні-ні! Не снись! Не смійся! Все – бувай!

Примарних мрій не подавай!

Дай я тебе забуду…

Дай я тебе забуду!

«Не зможеш,- знову кажуть люди,-

Її ніколи не забудеш,

Бо більше першої не буде!!!»

* * *

Жорстокі ігри кокаїну й морфію –

І темний вечір знову бавиться у день.

Малі вужі великому Георгію,

Високі подвиги найнижчим із пісень.

Ми часто бавимось в катарсис,

Придумуєм кохання, вечір і жахи.

Нехай всі думають, що ми далеко з Марсу,

Що ми малесенькі, але живі боги.

Ми тихо й втомлено, та станемось удвох,

Тролейбуси не розведуть нас кров’ю.

Жорстокі ігри пророкують крок

У ту безвихідь, що назвуть Любов’ю.

* * *

Коли солоні теплі очі

стрибають в пагорби ночей,

А божевільні крики «Хочу!»

змивають темряву з плечей,

Вкриваємось руками, начебто

віднайденими ковдрами,

Тікаєм від своїх суглобів,

що скриплять багатьма мовами.

* * *

Іди до мене – розізли годинник

І час потертий трохи поламай.

Ти не дивись, що не ожив трамвай,

Хіба важливо, хто й навіщо виник?

Ти знаєш, він народжений із ребер

Залізних і холодних, ніби лід.

Ти не дивись, що реготав сусід,

Хіба важливо, що не вірять в тебе?

Іди сюди, ходи в мої долоні

І можеш навіть весь забрати час.

Ти не дивись, що косяться на нас,

Хіба важливо, що ми не в полоні?

Нехай мовчать Каландри непрожитим

І диким страхом, страх переламай.

Ти не дивися, що ожив трамвай,

Хіба важливо, що уже не вийдем?




СВІТЛАНА ДРАПАК


Народилася 26 листопада 1993 р. в селі Верхівка Барського району. Навчається у Верхівсь-кій загальноосвітній школі. Набільше полюбляє уроки української мови та літератури, зарубіжної літератури, історії.
З раннього дитинства захоплювалась світом поетичної музи. Перші свої вірші написала у 3 класі. Друкувалась на сторінках журналів „Яблунька”, „Соняшник”, газет „Умка”, „Новачок”, „Журавлик”, „Подільський край”, „Вінниччина”.
Вірші пише на різні теми – про рідний край, село, мову, красу природи, свята. Любить по етичний стиль Тараса Шевченка, Лесі Українки, Ганни Чубач, Ліни Костенко.
Член районного літературного об’єднання „Весняне суцвіття”, двічі брала участь у зібранні Товариства творчої молоді імені Василя Стуса у Вінниці.
В 2003 р. стала суперпризером конкурсів журналу „Яблунька”, в 2004 р. – переможцем обласного конкурсу Укрпошти „Лист моєму улюбленому казковому персонажу”, в 2007 р. – переможець районного конкурсу „Я землі своєї паросток зелений”, в 2008 р. – призер обласного конкурсу „Легенди рідного краю”, переможець обласного конкурсу „Податки очима дітей” у номінації „Літературна творчість”, в 2009 р. – переможець районного конкурсу „Я – патріот” в номінації „Сьогодення України і я”.


УКРАЇНА – РІДНА ЗЕМЛЯ

Моя Україна – це рідна земля,
Сади яблуневі, зелені поля.
Моя Україна – це сонце в блакиті
І стрічки веселки, дощами умиті.
Моя Україна – це вранішні роси,
І коник-скрипаль на духмяних покосах.
Моя Україна – це жито й пшениця,
Пиріг запашний і джерельна водиця.
Моя Україна – це рідная ненька,
Бабусенька сива, хатина біленька.
Моя Україна – це дружна родина,
Могутня, єдина моя Україна.

ЧУДОВА КРАЇНА

Живу я в чудовій-чудовій країні,
Де в росах ранкових купається сонце.
Тут сніг найбільший і проліски сині,
І сонячний зайчик стриба на віконце.
Я щиро люблю цю казкову країну,
Бабусин рушник і віночок барвистий,
Ромашки у лузі, вербу і калину,
Що вбралась у пишне червоне намисто.
Чарівна Верхівка – дитинства країна,
Ставки і джерельця, і Лядова-річка.
Тут пісня найкраща, дзвінка, солов’їна,
І школа, і друзі, і люба сестричка.
Хай завжди у нас червоніє калина,
І сонечко лагідне всім усміхається.
Хай квітне й зростає моя Україна
І мрії крилаті дитячі збуваються!


МОЄ СЕЛО


Високії гори, широкі простори,
Гаї кучеряві, сади і поля.
Це що за країна? Та це ж Україна,
Моя, і твоя, і наша земля.

Лани неозорі, річки тихоплинні,
І сині очі ставків.
Це ж рідна Верхівка. Моя тут домівка,
І гнізда лелечі, і подих віків.
Тут Лядова-річка несе свої води,
І Бровар цілющий – дзвінке джерело.
Чарівна місцевість, чудова природа,
Моє неповторне і гарне село.

Під килимом сніжним і цвітом рожевим
Ти завжди прекрасна, Верхівка моя.
Тут я підростаю, і вірші складаю,
І як найдорожче, люблю тебе я.

Люблю синє небо і ключ журавлиний,
Квітучі галявини, спів солов’я.
Я вірю в майбутнє своєї країни,
А з нею ростиму й радітиму я.

КРАСА ВЕРХІВКИ

Веселий спів пташок! Яка краса:
Квітки, дерева, зорі й небеса.
Немає кращого куточка в цілім світі,
Ніж моя Верхівка в яблуневім цвіті.

Назавжди залишайся ти такою,
Чарівна, прекрасна домівко,
І в серці будеш ти зі мною,
Моя перлино, дорога Верхівко!




МІЙ КОЛЬОРОВИЙ СВІТ

Я живу в кольоровому світі,
Де всміхається сонце з блакиті,
І гойдається вітер в колисці
На густому зеленому листі.

Я живу в кольоровому світі,
Де барвисті віночки із квітів
І сплітаю в усмішку ранкову,
Ніжну, лагідну і веселкову.

Я живу в кольоровому світі,
Де, обнявшись з калиною, вітер
Виграє на сопілці знову
Пісню сонячну і кольорову.

Я живу в кольоровому світі,
Де стежинки у казку відкриті.
Добрі феї і гноми веселі
Покатають нас на каруселі.

Я живу в кольоровому світі,
Де збудивши кленовії віти,
Зайчик сонячний рано-вранці
Поцілунки дарує Світланці.

Я живу в кольоровому світі,
Тут село в яблуневому цвіті,
Тут так хочеться вірші писати
І цей світ кольоровий пізнати...

ТИ В МОЄМУ СЕРЦІ

Українська рідна мово,
Ти єдина в світі,
Ти в барвистому віночку,
В калиновім цвіті.

Ти ввібрала, мово, в себе
Гомін всіх лісів,
І веселку гарну з неба,
І пісні вітрів.

А без тебе, рідна мово,
Ми ніхто на світі,
Не лунає колискова,
Плачуть твої діти.

Ти для нас – душа народу.
Ти для нас – єдина.
Бо без тебе, рідна мово,
Нема України.

Нема сонця, нема неба,
В нас життя немає,
А розлука із тобою
Просто серце крає.

Ти ж бо, мово, як озерце,
Чиста і прозора,
А слова твої у серці,
Як та колискова.

І як пісня солов’їна,
Як верба й калина,
Ти ж надія України,
Назавжди єдина.

Неповторна і чудова
Українська мово...
Ти для мене, як веселка,
В небі кольорова.

В душі моїй твоє слово
Віршем одізветься,
І скажу тобі я, мово:
«Ти в моєму серці!»





РІДНА МОВА


Мово рідна моя українська!
Ти ведеш мене в новий світ.
Ти неначе весняна пісня,
І лелеки стрімкий політ.

Мово рідна моя українська!
Ти зі мною у казку мандруєш,
Вчиш любити землю подільську,
Все найкраще мені ти даруєш.

Мово рідна моя українська!
Я слова у вірші сплітаю,
І найкращу чарівну пісню
Я тобі, Україно, співаю.

ІРИНА ЗЕЛЕНЕНЬКА

Народилася наприкінці ХХ століття у місті Бар Вінницької області. Кандидат філологічних наук. Викладач української мови і літератури Барського автомобільно-дорожнього технікуму, Національного транспортного університету, керівник літературно-мистецької формації “Чуйна церемонія”. Дослідила лірику лауреата премії імені В.Сосюри та Національної премії імені Т.Шевченка поета-дисидента Тараса Мельничука. Сьогодні це дослідження втілене у формі першої в Україні наукової монографії про творчість цього митця під назвою “Чиї це ілюзії стенають плечима, якого народу?”: Тарас Мельничук і літературний процес 60-90-х років ХХ століття в Україні” (Вінниця, 2008). Книга отримала рецензії провідних українських вчених, фахівців з літератури ХХ століття. Член обласного літературно-мистецького об’єднання імені Василя Стуса та Конгресу української інтелігенції Вінниччини, публіцист, у 2003-2005 рр. – кореспондент, автор та ведуча телепрограм Барської міської телестудії “Децебал”, у 2007 р. – головний редактор газети “Башта” (БАДТ НТУ). Науково-методичні, літературознавчі та літературно-критичні праці І.Зелененької публікуються у журналі “Слово і час”, наукових вісниках та збірниках ВДПУ імені М.Коцюбинського, Європейського університету (Київ), Бердянського та Черкаського педагогічних університетів, Інституту літератури НАНУ. Активний учасник всеукраїнських та міжнародних конференцій з проблем літературознавства й критики та методики викладання філологічних дисциплін.
Авторка 4-ох поетичних збірок “Я тим нічого не вигадую” (2000), “Уявіть собі музику” (2001), “Відкриття модрин” (2005), “Трохи поля на щастя” (2007), переможець Міжнародного конкурсу молодих літераторів “Гранослов” (2001), заснованого НСПУ, учасник Міжнародного мистецького фестивалю “Гранослов запалює зірки” (2003), премії від Конгресу української інтелігенції «Подільська пектораль». І.Зелененька пише музику, займається книжковою графікою: усі свої поетичні книги та літературознавчу монографію “Тарас Мельничук і літературний процес 1960-1990 років ХХ століття в Україні”, а також книгу лірики подільської поетки Оксани Танасогло ілюструвала власноруч.
Поезії також уміщено в альманахах “Подільська пектораль” (Вінниця, 2002), “Гранослов” (Київ, 2002), “17 вересня” (Вінниця, 2003), в антології “Сто поетів Вінниччини за сто років” (Вінниця, 2003), “Стоголосся” (Київ, 2003), “Ми в дорогу вийшли на світанні”: Молоді голоси ХХІ століття (Вінниця, 2009), обласній пресі, газетах “Барчани”, “Подільський край”, “Панорама”, “Вінниччина”.

***

Джміль-медовар утретє прилетів:

шукає в полі жінку-конюшину.

А в мене фартушками барбарис,

в рожевій хатці дівчинка-малина.

Вечірнє небо – схизма і корчма,

старому сонцю схованка і мажа.

Кладу на нього срібного джмеля

і вишні сонні проти ночі важу.

Кладу на ноти ув’язь і росу,

літописи, бібули, фоліанти.

Блакитна річка стала, як булат.

А білі рожі – ніби білі банти.

Джміль-медовар утретє прилетів:

моє заріччя трохи кінетичне –

середохрестя світу і квіток,

де пишуть літу музику незвичну.

***

Сварги зими.

Небо покраяне.

Колір луни –

наче до Каїна.

Смальта душі:

очі розгадані.

Сонця до слів –

губи окрадені.

Наче брехня,

псота на вулиці

Всоте, мов гар,

кутаю руки ці.

Плутаю день –

пальці розмотую.

В ноги зима

меншою псотою.

Стане поріг

сватом і соромом.

Любий мені

щиглем і вороном.

Ти мені весь

серцем і крилами.

Світ у гілки…

Пізно і зимно ми.

***

Скотився сніг, собакою приліг

і облизав мовчання серед ночі.

Його ніхто не ждав. Він, білий мім,

сніжинки рахував, неначе гроші.

Його ніхто без мене б не купив.

Дарма мережкою гладка блискуча спина.

Покірно скавулів, мовчав, рипів,

ховав, як ніс, надумані провини.

Стрибнув у ніч, скотився під хлівець.

А звідти дух телятка і корови.

І білий бик на роги місяць звів,

світив на крони, на замерзлі ноги.

Присядь, сумний собако, бачиш, вже

Христова зірка квітне на морозі.

І ясла ті ж. І я. Телятко те ж.

І світ, і люди... Все те саме досі.

Бо тиша лиже мить, немов теля,

котре біліє зимно, вічно, димно.

І немовлятко-світ біля Христа.

І коляда ще ніжно снігом вкрита…

***

Ходив туман. Про нього думав гай.

Оливи пахли, крапало мовчання.

Сюди вертали душі і слова,

а ти не віриш, ніби вбитий пращур.

І мислив Спас, шукав осанну спис,

Дощем стікала шана і провина.

В той день, коли ми зрадили Христа,

у нас від сонця виросли коліна.

В той гарний день цвіла на південь тінь.

Трава чекала ніг, полотен, пальців.

І ми прийшли, подібні до кори,

такі, мов знаки, вмиті на розп’ятті.

Ходив туман у гай. І ось він сам.

Курай пустив калину по долині…

Тут вішали пісні Івасюка –

і до хреста, бо крапали, як винні.

***

Яка густа я падаю в жасмин:

даю рукам його кадильні руки.

І жовті очі спалено в росі.

Це Дебюссі. Його солодкі звуки.

Яка кретонна музики трава.

Униз пішли денцівки і цимбали.

Кущі кошлаті – правнуки джмеля.

Квітки, як діти, в піжмурки зіграли.

І сонцесвіт до обрію стоїть.

Густа зоря. Планета вечоріє.

Якого світла хочеться тобі,

моя іконно вишита Маріє?

Якого листу і яких думок?

Густої тиші вичовгана стежка.

Ще дико пахне і сміється дощ.

Душа у ніч закинута, як верша.

Уже давно пішов дрібушки степ.

Уже давно, до ноти, у долину.

Минувся світу срібний естрагон.

Як заклинання, пахощі жасмину.

***

Спить жінка, звисає самотньо рука.

У діжці заховано тишу.

А зорі висять, ніби сльози висять.

Перстені минуле колишуть.

Торкається сон і марнот, і вікон,

невільно затулених квітів.

Вже темінь гортає цю ніч, як альбом,

вологі жіночі повіки.

І донька сидить, наче пташка сидить,

де щастя в маленьких клубочках,

де ніч, як жіноче продовження сліз,

сумного намиста разочки.

Що сниться тобі, моя мамо, в цю ніч?

Людське невдоволене око,

монгольська орда? Капустина мала?

Чи сонце, як віра, глибоке?

Велика в собі та з усього сама,

планетна до ночі, до болю:

що може мачина, дитина твоя?

З мачини – і квітка, і поле...