ІРИНА ЗЕЛЕНЕНЬКА

Народилася наприкінці ХХ століття у місті Бар Вінницької області. Кандидат філологічних наук. Викладач української мови і літератури Барського автомобільно-дорожнього технікуму, Національного транспортного університету, керівник літературно-мистецької формації “Чуйна церемонія”. Дослідила лірику лауреата премії імені В.Сосюри та Національної премії імені Т.Шевченка поета-дисидента Тараса Мельничука. Сьогодні це дослідження втілене у формі першої в Україні наукової монографії про творчість цього митця під назвою “Чиї це ілюзії стенають плечима, якого народу?”: Тарас Мельничук і літературний процес 60-90-х років ХХ століття в Україні” (Вінниця, 2008). Книга отримала рецензії провідних українських вчених, фахівців з літератури ХХ століття. Член обласного літературно-мистецького об’єднання імені Василя Стуса та Конгресу української інтелігенції Вінниччини, публіцист, у 2003-2005 рр. – кореспондент, автор та ведуча телепрограм Барської міської телестудії “Децебал”, у 2007 р. – головний редактор газети “Башта” (БАДТ НТУ). Науково-методичні, літературознавчі та літературно-критичні праці І.Зелененької публікуються у журналі “Слово і час”, наукових вісниках та збірниках ВДПУ імені М.Коцюбинського, Європейського університету (Київ), Бердянського та Черкаського педагогічних університетів, Інституту літератури НАНУ. Активний учасник всеукраїнських та міжнародних конференцій з проблем літературознавства й критики та методики викладання філологічних дисциплін.

Авторка 4-ох поетичних збірок “Я тим нічого не вигадую” (2000), “Уявіть собі музику” (2001), “Відкриття модрин” (2005), “Трохи поля на щастя” (2007), переможець Міжнародного конкурсу молодих літераторів “Гранослов” (2001), заснованого НСПУ, учасник Міжнародного мистецького фестивалю “Гранослов запалює зірки” (2003), премії від Конгресу української інтелігенції «Подільська пектораль». І.Зелененька пише музику, займається книжковою графікою: усі свої поетичні книги та літературознавчу монографію “Тарас Мельничук і літературний процес 1960-1990 років ХХ століття в Україні”, а також книгу лірики подільської поетки Оксани Танасогло ілюструвала власноруч.
Поезії також уміщено в альманахах “Подільська пектораль” (Вінниця, 2002), “Гранослов” (Київ, 2002), “17 вересня” (Вінниця, 2003), в антології “Сто поетів Вінниччини за сто років” (Вінниця, 2003), “Стоголосся” (Київ, 2003), “Ми в дорогу вийшли на світанні”: Молоді голоси ХХІ століття (Вінниця, 2009), обласній пресі, газетах “Барчани”, “Подільський край”, “Панорама”, “Вінниччина”.

***

Джміль-медовар утретє прилетів:

шукає в полі жінку-конюшину.

А в мене фартушками барбарис,

в рожевій хатці дівчинка-малина.

Вечірнє небо – схизма і корчма,

старому сонцю схованка і мажа.

Кладу на нього срібного джмеля –

і вишні сонні проти ночі важу.

Кладу на ноти ув’язь і росу,

літописи, бібули, фоліанти.

Блакитна річка стала, як булат.

А білі рожі – ніби білі банти.

Джміль-медовар утретє прилетів:

моє заріччя трохи кінетичне –

середохрестя світу і квіток,

де пишуть літу музику незвичну.

***

Сварги зими.

Небо покраяне.

Колір луни –

наче до Каїна.

Смальта душі:

очі розгадані.

Сонця до слів –

губи окрадені.

Наче брехня,

псота на вулиці

Всоте, мов гар,

кутаю руки ці.

Плутаю день –

пальці розмотую.

В ноги зима

меншою псотою.

Стане поріг

сватом і соромом.

Любий мені

щиглем і вороном.

Ти мені весь

серцем і крилами.

Світ у гілки…

Пізно і зимно ми.

***

Скотився сніг, собакою приліг

і облизав мовчання серед ночі.

Його ніхто не ждав. Він, білий мім,

сніжинки рахував, неначе гроші.

Його ніхто без мене б не купив.

Дарма мережкою гладка блискуча спина.

Покірно скавулів, мовчав, рипів,

ховав, як ніс, надумані провини.

Стрибнув у ніч, скотився під хлівець.

А звідти дух телятка і корови.

І білий бик на роги місяць звів,

світив на крони, на замерзлі ноги.

Присядь, сумний собако, бачиш, вже

Христова зірка квітне на морозі.

І ясла ті ж. І я. Телятко те ж.

І світ, і люди... Все те саме досі.

Бо тиша лиже мить, немов теля,

котре біліє зимно, вічно, димно.

І немовлятко-світ біля Христа.

І коляда ще ніжно снігом вкрита…

***

Ходив туман. Про нього думав гай.

Оливи пахли, крапало мовчання.

Сюди вертали душі і слова,

а ти не віриш, ніби вбитий пращур.

І мислив Спас, шукав осанну спис,

Дощем стікала шана і провина.

В той день, коли ми зрадили Христа,

у нас від сонця виросли коліна.

В той гарний день цвіла на південь тінь.

Трава чекала ніг, полотен, пальців.

І ми прийшли, подібні до кори,

такі, мов знаки, вмиті на розп’ятті.

Ходив туман у гай. І ось він сам.

Курай пустив калину по долині…

Тут вішали пісні Івасюка –

і до хреста, бо крапали, як винні.

***

Яка густа я падаю в жасмин:

даю рукам його кадильні руки.

І жовті очі спалено в росі.

Це Дебюссі. Його солодкі звуки.

Яка кретонна музики трава.

Униз пішли денцівки і цимбали.

Кущі кошлаті – правнуки джмеля.

Квітки, як діти, в піжмурки зіграли.

І сонцесвіт до обрію стоїть.

Густа зоря. Планета вечоріє.

Якого світла хочеться тобі,

моя іконно вишита Маріє?

Якого листу і яких думок?

Густої тиші вичовгана стежка.

Ще дико пахне і сміється дощ.

Душа у ніч закинута, як верша.

Уже давно пішов дрібушки степ.

Уже давно, до ноти, у долину.

Минувся світу срібний естрагон.

Як заклинання, пахощі жасмину.

***

Спить жінка, звисає самотньо рука.

У діжці заховано тишу.

А зорі висять, ніби сльози висять.

Перстені минуле колишуть.

Торкається сон і марнот, і вікон,

невільно затулених квітів.

Вже темінь гортає цю ніч, як альбом,

вологі жіночі повіки.

І донька сидить, наче пташка сидить,

де щастя в маленьких клубочках,

де ніч, як жіноче продовження сліз,

сумного намиста разочки.

Що сниться тобі, моя мамо, в цю ніч?

Людське невдоволене око,

монгольська орда? Капустина мала?

Чи сонце, як віра, глибоке?

Велика в собі та з усього сама,

планетна до ночі, до болю:

що може мачина, дитина твоя?

З мачини – і квітка, і поле...